Відлуння афганських гір.

 Ведуча: Далекий грудень 1979року…. Далека та чужа країна Афганістан….. Безглузда війна… Скільки смертей, скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба пам’ятати, а щоб пам’ятати – треба знати.

( Звучить пісня про Афганістан)

Вихователь:  Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам'ять тих, хто поліг у афганських ущелинах, та поклонитися тим, хто прийшов із війни живим, хоча і з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями – вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок.

Учень:

    Очі туманить ядуча сльоза.

Очі туманить ядуча сльоза, 

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза –

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так усміхався,

Ще й 20 не було йому літ…

Юним на вік і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

Ведуча: Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших солдат. А тоді ж, ідучи у те пекло чужої країни з іншою вірою, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, тим , хто поневолений. Вони вірили, що йдуть не вбивати, а захищати.  Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною кампанією. Але ця кампанія тривала майже 10 років і вимагала великих жертв.

( пісня про Афганістан)

Вихователь: Тисячі наших хлопців загинули в боях і померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти.  Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час.  У скількох сімей у траурному обрамлені зберігаються фотографії синів!  Одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.

Ховали інтернаціоналіста.

Ховали інтернаціоналіста, 

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото. 

Чикає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну;

« Чи ж там він є?!!»

Стоять, відводять очі вбік солдати

І шепотить сержанти ледве чуть:

« Не велено… Не можна відкривати…

Не велено…»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ…

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна – солдата,

У мирному вкраїнському селі.

Ведуча: Летіли в Україну « чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4000 молодих хлопців, 6000 стали інвалідами, ще 72 чоловіка залишились в полоні або пропали безвісти.

Вихователь: На знак вшанування світлої пам’яті тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя, схилимо голови і вшануємо їх хвилиною мовчання.   ( Хронометр відбиває хвилину)  ( Учень читає вірш « Поставте скибку хліба на стакан»)

 Поставте скибку хліба на стакан

І голову схиліть  в скорботі вічній

Затих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі ранив і скалічив.

Вихователь: Падали хлопці на чужій землі, а в них на м’яких долонях лінії життя довгі і прекрасні… Разом із ними пішло в небуття чиєсь щастя. Разом із ним загинули їхні ненароджені діти. Але вони житимуть у пам’яті бойових друзів, продовжують усміхатись зі сторінок солдатських альбомів. Вони вічно житимуть  у зболених, згорьованих, люблячих, палких материнських серцях.

( пісня « Тихонько трону я свою струну»)

Ведуча: Їм випало жити – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили та вміння. Вони пройшли пекло війн Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам’яттю , що пише історію.

Вихователь:  У жодному календарі день 15 лютого нічим не позначений. Але він особливий. Цього дня закінчилась нарешті війна. Щороку ветерани афганської війни відзначають останній день виведення радянських військ з Афганістану.

Ведуча: 29 вересня 2005 року на екранах українських кінотеатрів  вийшов фільм « 9 рота».

Першими його подивились ветерани Афганістану в кінотеатрі імені Олександра Довженка. Фільм розповідає саме про останні дні перебування радянських воїнів на території Афганістану,  кілька днів вирішують долю багатьох солдатів. В основі фільму – реальні події. 9 рота 345 – го окремого гвардійського парашутно – десантного полку була легендарною. Вона виконувала операцію « Магістраль». Лише четверо залишилися живими.

Вихователь: покоління воїнів – афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни, залишаючи на них життя і біль втрат. Ми це пам’ятаємо. І на підтвердження цього стоять сотні пам’ятників та пам’ятних знаків по всій Україні.